(Рос. Окно)

Населеня: 1592 осіб

Село, центр сільської Ради, розташоване за 16 км на північний схід від Заставни, на 4 км південніше ріки Дністра.

На південній околиці села виявлено залишки поселення та курганний могильник ранньоскіфського часу. В 1960 році в одному з розкопаних курганів виявлені рештки тризни (кістки тварин, уламки глиняного посуду та бронзові наконечники стріл VI століття до н. е.). Того ж року в урочищі Мартинівка розкопано залишки дерев’яної церкви XII—XIII століть, її підлога вистелена глиняними полив’яними плитками. На території церкви знайдено кам’яну гробницю давньоруського часу. Тут же виявлені залишки села XII—XVII століть.

За народними переказами назва села походить від слова «вікнина», що означає заболочену місцевість маленької річки, яка бере початок в центрі села і впадає в Дністер. Вперше село згадується в документальних джерелах 1652 року. Під час русько-турецької війни 1739 року через Вікно проходили частини російської армії під командуванням Мініха.

Селяни Вікна жорстоко експлуатувались феодалами. Наприкінці XVIII— XIX століть кращі землі належали князям Контакузіно, які здавали їх в оренду поміщикам Асслану, Ромашкану і Зотта. Кожний селянин змушений був відробляти панщину, що досягала 40 днів на рік, а також щорічно сплачувати десятину з ріллі та лугу, давати віз дров, курку, міток шерсті тощо. З часом поміщики-орендарі постійно підвищували повинності, на що селяни Вікна скаржились в крайове управління і навіть до Відня. У 1846 році вони послали скаргу на поміщика в окружне управління, в якій докладно описували всі порушення договору між ними і поміщиком.

В селі виросли справжні герої праці. З 1945 по 1968 рр. орденами і медалями Радянського Союзу нагороджено 60 чоловік, у т. ч. орденом Леніна — З орденом Трудового Червоного Прапора — 7 колгоспників.

Іоанівська церква

Однонефний кам`яний храм, збудований у 1824-1826 роках як родинна церква місцевого поміщика на честь Іоанна Богослова. Ось уже 150 років у цій Вікнянській церкві перебуває частка мощей цілителя Пантелеймона, які продовжують мироточити. Решта мощей зберігається лише на святій горі Афон. Часточка мощей цілителя Пантелеймона потрапила у буковинське село з Афону, куди часто навідувався один із фундаторів вікнянського храму князь Олександр Кантакузин. Подейкують, що останній був нащадком візантійського імператора Іоанна VІ Кантакузина. Закрита у 60-х роках минулого століття, у часи панування в СРСР войовничого атеїзму, родинна каплиця довго стояла пусткою. Як виявили пізніше збирачі голубиного посліду, увесь цей час мощі цілителя спокійно лежали серед старих книжок та різного церковного начиння у непоказній дерев`яній скриньці на горищі споруди. Але позаяк сам храм стояв пусткою, а під час дощів у ньому рясно протікав дах, виявлені мощі спочатку передали до сусіднього села Чорний Потік (там для них виготовили нову скриньку), а згодом до церкви села Погорілівка. Лише після того, як храм у Вікні відновив богослужіння, мощі зайняли своє старе місце. Проте щороку у день великомученика-цілителя Пантелеймона, який припадає на 9 серпня, мощі мандрують церквами Буковини, щоб до них могли доторкнутися якомога більше людей. За згодою вікнянських парафіян їх також завозять у сусідні з Буковиною райони Івано-Франківської області. Раку, в якій зберігаються мощі, нещодавно оновили. Майстер народної творчості зі Снятинщини оздобив дерев`яну інкрустацію вкрапленнями перламутру.

У селі можна почути не одну легенду, пов`язану з діяльністю князя Олександра Кантакузина. Згідно з однією з них, окрім мощей цілителя Пантелеймона, він також привіз у село Вікно нетлінні рештки ще одного святого, а також спеціальний пергамент, який підтверджував їх справжність. Проте у роки розгулу радянського атеїзму грамота зникла. Так само, до речі, як і старовинна грецька ікона, яка була фрагментом більшої картини – "Хід Христа на Голгофу". Як стверджують старожили, фрагмент, на якому Спаситель ніс хрест, зник з церкви вже у наші дні, якраз коли у храмі перекривали дірявий дах. З`ясувалося, що дві частини цієї великої ікони так і зберігалися на Афоні. Лише у наш час, коли їх привезли для поклоніння до Києво-Печерської лаври, усі сподівалися, що, долучивши до них ту частину зображення, яка перебувала на Буковині, вдасться відтворити весь образ. Але сподівання виявилися марними. Сліди третьої частини триптиху намагалися відшукати навіть високі духовні особи з Києва, проте поки що безрезультатно.