Ізяслав

назад

(Рос. Изяслав)

Населення: 18 444 осіб

Заслав розташовано в південно-східній частині Волині на Західній Україні над р. Горинем.

Вперше Заслав згадано у привілеї наданому князеві Федору (Феодосію) Даниловичу Острозькому королем польським Владиславом Яґайлом і великим князем литовським Вітовтом 4 листопада 1386 року. Проте археологічні матеріали засвідчують існування міста вже у ХІ столітті. 

Заслав був надійним форпостом, що неодноразово протистояв ворогам. Значні матеріальні і людські втрати на Волині спричинив несподіваний напад Заволзької орди у 1491 році, розбитої під заславськими мурами кн. Семеном Юрійовичем Гольшанським. Іншого разу в 1534 році, під стінами міста козацький ватажок Венжик Хмельницький розгромив багатотисячну татарську орду, яка щойно переправилася через р. Горинь і, як пише анонімний автор "Історії Русів" :

...повернувся із славою й великою здобиччю до Заслава і отримав від Короля листи віншування та вдячності, а від Поляків скрізь, куди приходив, тріумфальні зустрічі.

Заславщина або як її тоді називали Заславське князівство (герцогство) було отчиною кн. Заславських. Князі не підлягали місцевій адміністрації (повітовій чи воєводській), лише в деяких питаннях великому князю литовському чи польському королеві. На Заславщині безроздільно панувало князівське право, завдяки чому вона фактично перетворилася на державу в державі. Суверенність землеволодіння відносилася до засадничих елементів княжого права. На території отчини князь міг :

а) оголошувати устави, тобто власні розпорядження, надавати жалувані грамоти своїм підданим на землеволодіння під окресленими умовами служби, встановлювати незалежні від держави податки, повинності, пільги тощо;

б) чинити суд над підданими, аж до смертної кари.


Церква Святого Івана Хрестителя

Заснована (початок зведення 24 червня 1599 р.) кн. Янушем Заславським і його дружиною кн. Олександрою Романівною Санґушківною разом з будинками школи, шпиталю і плебанії для священиків, коштом міської оренди у Старому Заславі. На власність церкви передавалося село Збирів.

Як свідчить інвентар Старозаславського замку на 1622 рік спорудження катедри тривало. Стараннями сина Януша Заславського, Олександра Заславського у 1630-х до костела перенесено труни з тілами представників родини з колишнього ктиторського храму монастиря Св. Пречистої у Старому Заславі, на місці якого протягом 1604—1630 років, було збудовано костел Святого Михайла та монастир оо. Бернардинів. Крім Заславських, у каплиці були поховані кн. Януш Санґушко і його дружина кн. Анеля Санґушкова, кн. Карл Санґушко. 1643 року церква згоріла.

В часі національної революції середини XVII століття пограбована козацькими військами, поховання кн. Заславських спаплюжено. У 1720—1723 церкву відремонтовано, богослужіння поновлено. У 1754—1756 з ініціативи Барбари Санґушкової ремонтні роботи проведено ретельніше, за участі придворного архітектора Паоло Фонтана. 1760 року при церкві збудовано флігель. 1929 року внаслідок загострення стосунків Другої Речі Посполитої і СРСР костел закрили. Три роки він стояв пусткою. 1932 року катедру було перетворено на «Музей релігії та атеїзму», офіційно — Ізяславський краєзнавчий музей.

В часі Другої світової війни (1941—1943 роки) при храмі діяла парафія Української Автокефальної Православної Церкви. З поверненням радянців в стінах катедри 1944—1950 поновлено діяльність музею.
1950 року музей ліквідовано, приміщення храму передано Ізяславській машинно-тракторній станції. Вежу храму перетворено на водонапірну башту, як наслідок підмито вежовий фундамент, костьол почав розколюватися. У 1960-х роках завалився церковний дах. У 1976 році внаслідок підпалу було знищено шатро на вежі храму.

Нині церква знаходиться в жалюгідному стані. Дах знищено повністю, перекриття, окрім апсиди і першого поверху захристя, обвалилися. За останнє десятиліття "чорними" археологами розкопано переважну більшість крипт у підлозі катедри. Відтак порожнечі в підлозі, підземелля, як і сам костьол використовуються містянами для викидання сміття.


Замок

Спорудження в XV столітті Старозаславського замку пов`язують з ім`ям князя Василя Федоровича Красного. Заславські замкові книги велися від 1512 року. Книги за 1572—1575 рр. до цих пір є цінним джерелом з історії Заславської волості, до якої, крім міста Заслава, в другій половині XVI ст. входило ще 70 містечок і сіл.

В подальшому Старозаславський замок згадується у документах від 21 серпня 1533 року і 1535 року. Проте в середовищі науковців, причетних до пам`яткоохоронних досліджень, простежується хибне датування споруди, умовно «замку», 1539 роком, ототожнюючи її таким чином із Заславською коморою (митницею), що вперше згадується 15 серпня 1539 року.

Замок мав вигляд двоповерхової прямокутної (майже квадратної) споруди. Автентичними є тільки перший поверх і пивниці, муровані з каменю, майже тотожні у плануванні. Другий поверх цегляний, вимуруваний у XVIII столітті. Перший поверх ділиться на дві рівнозначні частини завдяки широкому проїзду, орієнтованому за віссю захід-схід, на обидві сторони від якого розташовано по три кімнати. Перекриття склепінчате, хрестове, на другому поверсі було по балках. Пивниці освітлені люкарнами. Вiкна першого поверху неодноразово перемуровувалися. Пивниці і обидва поверхи з`єднуються між собою внутрістінними каналами, функціональне призначення яких досі не вивчено[17]. Припускають, що вони могли використовуватися для підйомників. Хоча також можливий варіант як витяжки для порохового диму. Унікальність споруди полягає у так званій ізоляції рівнів. Потрапивши на перший поверх з нього неможливо піднятися на другий.


Монастир отців Бернардинів

Як свідчить римо-католицьке джерело, князем Янушем Янушевичем Заславським під будівництво монастиря отців Бернардинів у 1602 році була передана «полишена православна каплиця» у Старому Заславі разом з іконою Заславської Божої Матері, яка «з давніх-давен» належала до скарбу князів Заславських. Найпевніше тоді йшлося про спорудження римо-католицької святині на місці колишньої православної обителі, що на той час вже занепала внаслідок невідомих житейських перемін.

Про будівництво монастиря і при ньому костелу відомостей не збереглося, принаймні, вони не відомі сучасним дослідникам. Згадка з 15 липня 1622 року доносить до нас, що будівлю костелу Святого Михайла щойно почали засклеплювати. Отже, можна припустити, що від часу прийняття оо. Бернардинами фундушу у 1604 році до моменту коли стіни костелу вже були вимурувані минуло 18 років. Саме стільки знадобилося будівничим, а серед них і архітекторові Якубові Мадлайну, якому приписують проект згаданого комплексу, щоб спочатку підготувати, а потім узятися за здійснення такого грандіозного будівництва. Загалом будівництво комплексу тривало до 1630 року, відколи споруда монастиря була включена до міської оборонної системи Старого Заслава з напільного боку (з півночі). Саме тим періодом слід датувати збережений до наших днів західний фасад будівлі монастиря з аттиком і типовими так званими «люблинськими щипцями». Опріч того, сучасний зовнішній вигляд монастиря можна побачити на карті з 18 століття, де звертає на себе особливу увагу чотириярусна вежа, що складає на сьогодні допіру два з третиною яруси.

Стараннями Павла Карла Санґушка у 1727 році почалося відродження монастиря, яке тривало в кілька етапів. Дослідники виокремлюють так звані «першу реконструкцію» (1753—1754), протягом якої будівля монастиря зазнала суттєвих змін, костел наново перекрито. Різьбяр Домінік Кацевич виготовив для костелу вівтар Святого Йосипа. В 1753 році, у зв`язку з встановленням риштувань довкола монастиря, згадується ім`я заславського архітектора Паоло Фонтана. Проте означити ширше його діяльність у цьому напрямку не дозволяють доступні джерела.

«Другу реконструкцію» (1759—1775), за час якої відбувся поточний ремонт монастиря. Нави і покої отримали розмаїте мистецьке опорядження. 1763 року до роботи над храмовими вівтарями був залучений різьбяр з Аннополя Ян Пуш. Проте цілковито впоратися із замовленнями він не встиг по причині наглої смерті. Відтак у 1765 році був укладений контракт із представником львівської школи скульпторів Йозефом Штилем. Наступного року костел наново потинькували, вставили нові вікна, пофарбували й розписали вівтарі, стіни і фронтони. У 1766—1767 роках демонтовано старий орган і збудовано новий хор за ескізом брата-бернардина Артемізія Брауна з Чуднова, новий орган роботи Михайла Садковського зі Львова встановлено щойно у 1772 році (вже 1776 року орган довелося ремонтувати).

Протягом 1778—1780 років відбулася «третя реконструкція» монастиря. Йозеф Лейґарк вирізьбив скульптури святих Михайла, Антонія і Франциска встановлені на фасаді. В 1782 році придбано нові дзвони. Останні зафіксовані в джерелах вдосконалення відносяться до 1789 року, Мішель Чарльз вчергове відремонтував орган.


 Просторі підземелля монастиря оо. Бернардинів вперше пристосовані для утримання ув`язнених за Української Держави. Після Другої світової війни ізяславська в`язниця була відома на увесь СРСР як одна з найсуворіших кримінальних тюрем.


Монастир отців Лазаритів

Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів — комплекс колишнього монастиря отців Лазаритів і костелу Святого Йосипа, що знаходиться по вул. Шевченка 10 (колишній Старокостянтинівській) в Ізяславі. Це одна з найцікавіших пам`яток пізнього бароко на Волині. Костел є єдиною нині діючою католицькою культовою спорудою в місті, що використовується парафією Святого Йосипа. В секуляризованій будівлі монастиря знаходяться: Дитяча школа мистецтв, Ізяславський районний медіа-центр (редакція газети «Зоря Надгориння»), відділення Пенсійного фонду України.

Ідея побудови монастиря отців Лазаритів у маршалка ВКЛ Павла Карла Санґушка зародилася ще в 1726 році. Проте з якихось причин фундаційний документ Санґушко підписав тільки 23 липня 1747 року. Під будівництво надавалася земля поблизу замку у Новому Заславі, висловлювалося і зобов`язання профінансувати спорудження. Крім того, в князівському заповіті від 13 квітня 1750 року на власність святині було заповідано три села: Вовківці, Вовківчики і Нечаївку. На 1819 рік костел мав там відповідно по черзі: 224, 162 і 122 кріпаки. Після смерті Павла Карла Санґушка  вдова Барбара Санґушкова підтвердила фундацію.

Підготовка до будівельних робіт почалася ще 1746 року, було зібрано частину матеріалів й зведено піч для випалювання цегли. Восени того ж року придворний архітектор Паоло Фонтана опрацював проект монастирського комплексу. На межі 1748—1749 років розпочато спорудження монастирського корпусу. В грудні закладено фундаменти, весною й улітку наступного року вимурувано стіни. З вересня 1749 року до лютого-березня 1750 року поставлено дах. У 1750 на монастирській стіні встановлено водяний годинник.



Палац Санґушків

Ініціаторкою зведення нового палацу, що в подальшому отримає ім`я палацу Санґушків, на обширі Новозаславського замку виступила вдова по князю Павлу Карлу Санґушку Барбара Санґушкова. Проект створив придворний архітектор Паоло Фонтана, проте амбітна княгиня прагнула більш новітніх течій в архітектурі, ніж цього міг запропонувати старіючий архітектор. У своїх бажаннях вона заручилася досвідом королівського архітектора Якуба Фонтана, який вніс свої корективи в ескіз палацу.

 
Наполеон Орда. Палац князів Санґушків. 1872 рікПротягом 1754-1755 років було підготовлено будівельні матеріали: випалено цеглу, виламано камінь під фундамент, заготовлено ліс. Стіни палацу вимурувано до 1759 року, тоді ж встановлено крокви і покрито дах черепицею. Протягом 1759-1764 років будівлю цілком потиньковано, встановлено частину вікон і дверей, в деяких кімнатах вимощено підлогу. У вестибюлі палацу збудовано двоспадові сходи оздоблені залізною балюстрадою. Вестибюль накрито тичинкоподібним куполом з бляхи. Частину мистецького оздоблення зал і покоїв, а також камінів виконав Ян Пуш з Аннополя. Будівництво затягувалося через брак у місті необхідних майстрів і матеріалів. До прикладу завіси, клямки і кутики замовляли одразу в кількох місцевостях: Терешках, Шепетівці, Аннополі, Мізочі. Камінь для камінів везли з Кунева, а для підлоги аж з Теребовлі. Бляху замовляли у Данціґу, олово у Конському.


Між 1759-1764 між новозбудованим палацом Санґушків і палацом Заславських збудовано дитинець, прамокутний в проекції, з трьох сторін, окрім східньої, оточений галереями, зі сходу і заходу двома монументальними брамами.


Наприкінці 1750-х років розпочато роботи зі створення парку. Від 1760 року цим питанням займався Йоган Георг Кнакфус з Антонінів, позаяк попередній садівник не впорався з цим завданням. Проект розробив Карл Георг Кнакфус. На середину 1760-х парк було розплановано і засаджено.