(Рос. Винница)

Вінниця (260 км від Києва) – столиця українського етнографічного регіону Пониззя. В минулому тут проходила частина кордону між Київською державою та Диким Полем.   Є кулька пояснень походження назви міста. Одні пов’язують її з виробництвом вина, інші ж – зі словом «віно», тобто подарунком. Першу письмову згадку про Вінницю знаходимо під 1363 р., коли князь Ф. Корятович   розпочав спорудження фортеці. Через своє розташування місто неодноразово зазнавало нападів ворогів. Під час одного з них 1580 р. татари вкотре спалили дерев’яний замок на острові Кемпа. Після того, як Вінниця стала адміністративним центром Брацлавського воєводства, тут почали спорудження кам’яної фортеці. 1640 р. місто одержало магдебурзьке право. Протягом 1672-1699 рр. воно перебувало під турецьким пануванням, а після першого поділу Речі Посполитої відійшло до Російської імперії. Розвиток міста став динамічнішим після того, коли наприкінці ХІХ ст. з’явилось залізничне сполучення. В середині травня 1920 р. Вінниця була резиденцією отамана С. Петлюри і фактичною столицею УНР. Переживши в ХХ ст. громадянську війну, встановлення радянської влади, сталінські репресії та німецьку окупацію, Вінниця залишилась важливим економічним та адміністративним центром України. Сьогодні на вінницьких вулицях дивовижно поєднується пам’ятники комуністичним лідерам та їхнім жертвам.

Преображенський монастир

Храм не завжди називався Преображенським собором, та й собор не завжди займав те приміщення, де розташований нині.

Першу соборну церкву міста назвали на честь св. Козьми й Даміана. Її побудували у XVI ст., коли Вінниця була лише невеликою фортецею. Лише у 1832 році її перевели зі старого дерев`яного приміщення в приміщення ліквідованого домініканського кляштору та перейменували у Преображенський собор.

Перші польські домініканські монахи з`явились у місті в 1630 році. У часи визвольної боротьби Богдана Хмельницького вони залишили монастир та повернулись сюди лише в кінці XVII ст. У 1758 році брацлавський земський суддя Грохольський звелів побудувати для них кам`яний костьол. Але в 1831—1833 роках монастир скасували — Російська імперія, що зайняла Вінницю, вимагала затвердження православ`я на своїх нових територіях замість католицизму. Як пояснювала нова влада, монастир закривався через недостатню для його утримання кількість ченців.

Приміщення пустувало, поки чиновники не пригадали про стару соборну церкву, що стояла поряд. За рішенням Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора від 19 листопада 1832 р. скасований домініканський монастир був переданий у ведення православного духівництва.

У колишньому костьолі був влаштований Преображенській собор, освячений в 1833 р. на свято Благовіщення, а стара Козьмо-Даміанівська церква була розібрана. У 1855 р. настоятель собору протоієрей Порфирій Вознесенський звернув увагу на те, що багато прихожан майже не відвідують церкву взимку. Причиною був холод, від якого страждали також і священнослужителі. Тому було ухвалене рішення про споруду теплої церкви, яку за порадою архітектора Кулаковського влаштували в нижній частині собору, де була крипта (сімейний склеп) роду Грохольських. Перед реконструкцією підвалу були дотримані ряд формальностей. Каменецкий римо-католицький єпископ направив до Вінниці свого представника, який разом з настоятелем 18 травня 1855 р. склав акт: «Все вцілілі труни перенесли в приміщення біля входу праворуч і замурували; зруйновані (числом два) опустили в могилу, викопану в південній стороні підвалу, і засинали. Все це зроблено без всякого розголосу і церемоній». Після чого приміщення побілили, постелили дерев`яну підлогу і поставили іконостас. 1 листопада 1855 р. нижня церква була освячена на честь св. Козьми і Даміана на згадку про попередній соборний храм.

Миколаївська церква

Миколаївська церква (1746р.) та дзвіниця ХІХ ст. є однією з найкращих сакральних пам’яток подільської архітектурної школи.   Останню реставрацію споруди проведено 1970 р. Зараз тут діє філія Вінницького краєзнавчого музею.